23.07.16

Психолог Анна Колєва: "На війні немає коли плакати"

Depo.Кропивницький поспілкувався з керівником Центру психологічної реабілітації українських бійців "Компас".

"Компас" - центр медико-психологічної допомоги, створений при обласному шпиталі для ветеранів у Кропивницькому. Там працюють троє штатних психологів, за потреби залучаються волонтери. Керівник центру Анна Колєва просить у міністерства охорони здоров’я ще одну ставку, однак поки марно.

В Україні виділили 49 мільйонів гривень на психологічну реабілітацію, але Кіровоградщина не отримала жодної копійки з цих грошей - обласний шпиталь не відповідає умовам тендеру, згідно з якими він мав би бути санаторним закладом. "Компас" фінансується з обласного бюджету за програмою допомоги учасникам АТО та членам їхніх родин, розрахованої до 2020 року.

Саму назву закладу можна трактувати двояко. Це й абревіатура від "Кіровоградська організація медико-психологічної адаптації суспільства", і своєрідний вказівник для тих, кому після війни треба знайти свій шлях у мирному житті.

У центру – кілька головних напрямків роботи. По-перше, психологічна допомога демобілізованим та їхнім родинам, а також чинним військовослужбовцям. По-друге, психологічна допомога тим, хто працює з військовими, - семінари для соціальних працівників, співробітників центрів зайнятості. По-третє, психологи центру беруть участь у комплексній підготовці бійців третього полку спеціального призначення.

- Хто був ініціатором створення центру?

- В обласній програмі його прописали у травні 2015 року. Але громадська організація "Українська асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій" (організація виникла з психологічної кризової служби Майдану, - Ред.) уклала угоду зі шпиталем ще у листопаді 2014-го. Тоді складні часи були: ніхто нічого до пуття не розумів, ясно лише було, що треба терміново організовувати допомогу хлопцям.

- Скільки людей пройшли курс реабілітації у центрі?

- Понад півтори тисячі.

- Охоче звертаються?

- Не можна однозначно відповісти, ситуації різні бувають. Якщо не рахувати тих, хто лікується у шпиталі, то це три-п’ять звернень на тиждень. Ми розробили спеціальний невеличкий тест із семи запитань, який пропонуємо пройти всім охочим. За його результатами визначаємо, чи потребує людина допомоги психолога. Домовилися також з військкоматом, що ці тести - а вони випущені у вигляді листівок - даватимуть усім демобілізованим п’ятої хвилі.




    Тест

    На запитання слід відповідати "так" або "ні". Якщо маєте понад чотири "так", варто звернутися за допомогою до психоголога

    1. Чи уникаєте ви нагадувань про травматичну подію шляхом уникнення певних місць, людей або діяльності?

    2. Чи втратили ви інтерес до діяльності, яка колись була важливою або приємною?

    3. Чи стали ви почувати себе більш далеким або ізольованим від інших людей?

    4. Чи втратили ви здатність переживати почуття любові або прихильності до інших людей?

    5. Чи стали ви думати, що немає жодного сенсу будувати плани на майбутнє?

    6. Чи виникли у вас проблеми з засинанням або сном?

    7. Чи стали ви більш нервовим або дратівливим через звичайний шум чи рух?

На жаль, поки немає, як би це правильно сказати, - психологічної культури. Часто люди просто не розуміють, що їм потрібна допомога. "Та все в мене добре, спати б лише нормально" - а це вже насправді вагома підстава для візиту до психолога.

Взагалі яка в Україні концепція зараз? Учасник АТО поїхав на три тижні в санаторій, де є і психолог. Побув там, повертається додому - і все добре. Та ні, це не зовсім, м’яко кажучи, правильно. От до нас, наприклад, одні й ті ж люди по кілька разів приходять, бо за один курс проблема не вирішується. Начебто все нормально було - і в якийсь неприємний момент стається зрив. Не можна повернути за три тижні людину до нормального життя, особливо якщо вона справді була під обстрілами і втрачала своїх друзів.


- З якими проблемами найчастіше звертаються бійці?

- Зазвичай ці всі проблеми - у комплексі. Більш того, ми на них "виходимо" у процесі реабілітації, той же, хто звернувся за допомогою, іноді про них і не здогадується. Якщо ж говорити про окремі з них, то, наприклад, поганий сон - дуже часто.

Апатія і втрата мотивації - коли взагалі нічого не хочеться: ні їсти, ні пити, ні сексу, ні працювати. Нічого.

Агресія - неконтрольовані спалахи. Те, на що людина реагувала спокійно, починає дратувати.

Емоційна тупість - коли всі події, і хороші, і погані, сприймаються однаково байдуже. Померла бабуся з сусіднього під’їзду - ну і нехай. Отримала донька дванадцять балів у школі - ну і нехай.

Відчуття розчарування. Людина думала, що все красиво буде - на батьківщині зустрічають героя, прапори... Картинка одна, а реальність - зовсім інша.

Рідше, але буває - вина, що вижив. Коли починаєш докопуватися до суті, розумієш: людину гризе сумління за те, що він лишився живим, а його товариша чи земляка вбили. "Мені двадцять п’ять, я неодружений, дітей не маю. Краще б я помер, а не він".

Відтерміноване горювання - воно має кілька стадій, які психіка проживає протягом року. День народження померлого, Новий рік, інші свята без нього - а наступного року цикл повторюється, але вже з меншими емоціями. Поступово це згасає. На війні - інакше, там немає коли плакати, тому негатив накопичується, а потім, коли людина повертається додому, виривається назовні. До того ж важко зрозуміти, з чим це пов’язано. Якщо погано одразу ж після смерті друга - тут усе ясно. А в мирному житті раптом починаються якісь незрозумілі приступи, хочеться випити абощо... У таких ситуаціях людині необхідно пояснити, звідки це все взялося.

Іноді трапляються й галюцинації. Коли людина сприймає події уривчасто, а не як неперервний процес, психіка сама намагається ці пробіли заповнити. Тоді здається, що хтось із тобою говорить, з’являється відчуття переслідування, здається, ніби в кімнаті є ще хтось.

Найскладніші випадки, з якими доводилося стикатися, - коли зверталися звільнені з полону. І складно було, і страшно...


- Алкоголь?

- Це в основному стосується тих, хто мав проблеми з алкоголем і до війни. Є випадки, коли людина зривається після дуже сильного стресу, але це відсотків п’ятнадцять від загальної кількості.

- Є гарантія, що людина, пройшовши курс психологічної реабілітації, напевне повернеться до нормального життя?

- Жодних гарантій немає і бути не може. Ольга Богомолець запрошує американського психолога, учасника війни у В’єтнамі, проводити семінари, він розповідає, як шукав для себе можливості подолати стрес. Я п’ять днів була на такому семінарі. Та коли уважно придивитися до цього психолога, - у нього й досі є симптоми, які ми спостерігаємо і в наших бійців.

Головне наше завдання - не зробити людину такою, як вона була, а навчити її жити з тим, що сталося. Війна - це криза. Після неї можна вийти або ж сильнішим, або ж "зламаним". Найгірше, що можна зробити, - сказати: "Забудь, що було". Навпаки - перебування у тяжких умовах повинне дати новий поштовх, розкрити новий потенціал.

На війні у людини загострюються певні якості характеру, вона змінюється. Саме тому дуже важко сім’ям, адже повертається зовсім не той, хто йшов. Навіть на енергетичному рівні, як би пафосно це не звучало, є зміни. За моїми особистими спостереженнями, хлопцям набагато легше знайти собі дівчину, вже повернувшись. Вона ж бо не знала, який він був раніше. А зустріти чоловіка з війни правильно - складна робота. Слава богу, такі випадки є, і їх немало. Я просто схиляю голову перед жінками, які знаходять у собі сили. Щось читають самі, інстинктивно щось відчувають, до нас звертаються - але роблять усе, щоб зберегти родину.




    Поради жінкам, які дочекалися своїх чоловіків з війни

    Головне - мати на увазі, що легше не буде. Готуватися до труднощів.

    Набратися терпіння.

    Дати час побути на самоті. Не водити в гості й не запрошувати гостей, якщо чоловік цього не хоче.

    Не акцентувати увагу на будь-яких змінах у поведінці чи рисах характеру.

    Дослухатися до найбезглуздіших забаганок.

    Не намагатися, щоб "було, як раніше". Сприймати свого коханого таким, яким він є тут і тепер.

- Яким чином відбувається процес реабілітації? Це лише розмови з психологом?

- Ні, звичайно. Думаю, у нас сама атмосфера сприяє цьому. В багатьох лікувальних закладах АТОшникам виділяють окремий поверх чи кілька. Бійці перебувають у своєрідній ізоляції. Ми ж свідомо відмовилися від цього і розселили їх поміж інших пацієнтів. Було навіть таке, що в одній палаті лежали 97-річний дідусь і його 18-річний правнук. Організовуємо також концерти, різноманітні майстер-класи, інші заходи.

Всі, хто поступає у шпиталь, приходять на зустріч з психологом. Ми тестуємо, а потім, якщо необхідно, пропонуємо допомогу. При цьому людина може відмовитися від неї - письмово. Змусити силоміць - неможливо.




- А психологам після цього всього психологічна реабілітація не треба?

- Треба. Якщо робота поставлена правильно, то мають бути супервізори - психологи, які консультують своїх колег. Це нормальна практика у цивілізованих країнах. У нашому випадку, на жаль, якщо я чи хтось із моїх колег потребують допомоги супервізора, то маємо оплачувати це самі.

Оригінал публікації

Немає коментарів:

Дописати коментар