Про зону комфорту

Вчора, близько четвертої дня. На кухні тепло. Я чищу картоплю, щоб підсмажити її з салом. Не гучно грає музика з ноута. Лєра в прихожій перевіряє зошити.

Спокій.

Обривки думок якихось у голові.

Заходив друг в обід, пішов уже.

За вікном темно.

О пів на десяту бокс буде на «Інтері», не пропустити.

А якщо до картоплі трохи соєвого соусу додати? Чи ні?

І раптом приходить усвідомлення: мені не просто комфортно тут, зараз, у цей момент. Мені офігєнно. Відчуття - як у дитинстві. Ніби сиджу в теплій бабусиній хаті, читаю книжку про піратів чи індіанців. Бабуся біля плити порається. Зараз дід зайде, холоду й свіжості занесе.

Але ж я придумав новий проект. Добре, коли є можливість отак розслабитись. А решту часу? А решту часу колупає це, спати не дає, мозок закипає.

І постає вибір. З одного боку, можна забити на все і заспокоїтись. Є робота, є зарплата, є де жити, є людина, поруч з якою класно і затишно. Все наче є. З іншого, я точно знаю, що, втіливши в життя задумане (не так, втілюючи - бо процес теж має значення), мені теж буде офігєнно. Для цього треба зробити перший крок, потім другий, третій, четвертий... І почнеться рух.

Найскладніше, як з’ясувалося (точно, щоб допетрати, треба було сорок років прожити?), ці кроки.