Вони ніколи не брали гроші за «джинсу» і не помилялися у фактах. Їхній внесок у журналістику - неоцінимий. Лише вони можуть вважатися справжніми професіоналами. Видання, де вони трудяться, - взірець незалежного медіа-бізнесу. Ніхто з них не працював зі «злочинною владою» і «кривавим режимом». А якщо раптом з’ясується, що якесь із їхніх ЗМІ усе-таки належить комусь конкретному, то власник обов’язково буде патріотом і не матиме корисливих мотивів.
А я? Я за майже двадцять років у професії:
- брав гроші за статті;
- помилявся;
- підписувався псевдонімами там, де не хотів «світитися»;
- не завжди ставив позначку «реклама» під рекламними матеріалами.
Мабуть, єдине, чого не робив жодного разу (але не зарікаюся, ніхто не знає, як поверне життя), - не писав і не розповсюджував «чорнуху». Це, звісно, не причина потрапити після смерті у журналістську Долину вічного полювання. Місце моє - у пеклі, де чорти раз на дві хвилини приноситимуть новини на вичитку, а під котлом, у якому варитимусь, горітимуть не дрова, а газети.
Іноді - важко стриматись, напевно, - переходять на особисті образи. Ті, хто закидає мені всілякі гріхи, самі, звісно ж, безгрішні.
А я? За свої сорок з хвостиком років я:
- бухав;
- бився;
- навмисне ображав людей;
- брехав;
- у дитинстві та юності обносив сусідські черешні, яблуні й абрикоси;
- обіцяв і не виконував обіцянок.
Нікого не вбив, правда. Проте час від часу хочеться.
Заздрю чорною заздрістю. Аж сниться іноді: я - кришталево чесний журналіст з таким набором людських чеснот, що можна в рай ще за життя. Але (див. вище) не судилося. Кожне медіа, яким керую, час від часу «пробиває дно». Продаюся направо і наліво, а у вільний від цього час краду чужі фото і тексти. (Мені страшно подумати, який приклад подаю молодшим колегам.)
Мої святі критики, молюся на вас! У найближчих планах - зробити вдома іконостас з вашими світлинами.
Немає коментарів:
Дописати коментар