Торік на Різдво ми приїхали до моєї мами у Малу Виску. Вийшли з автобуса не де зазвичай, а напроти РАЦСу.
- У тебе паспорт є з собою? - спитала Лєра. - Могли би зайти.
- Паспорта немає. Та і РАЦС закритий.
Пожартували ніби, посміялися. А з маминого дому я по телефону домовився про шлюб за добу в Олександрії. Чому саме там? А чому ні? У Кропивницькому не хотілося. Нє, ну а що: наче у магазин сходили. Олександрія - поїздка, романтика.
Вранці 11 січня ми вирушили до Олександрії, нікому нічого не сказавши. Потім, після церемонії, виклали фото у фейсбук і написали, що одружилися. Повідомлення, дзвінки... Найбільше два запам’яталися. Один друг: «Андрюха, чим ви думали? Новий рік минув, Різдво, гроші всі закінчилися. Що ж тепер я маю вам дарувати?» (Подарунком, до речі, - набором ложок, виделок і ножів - користуємося щодня.) Ще один: «Вітаю, конєшно, але, по-моєму, ви там й...ся. Чого так несподівано?»
Повернулися ввечері додому - під хвірткою вже стоять друзі. Хто з чим: здоровенна миска олів’є, ковбаса, подарунки, гітара. Студентське весілля на кухні - це було дуже круто.
Можна ще багато чого написати. І як я зарікався пов’язувати себе сімейними путами, і як наше знайомство ледь не перервалося на самому початку, і як Лєра переїхала до мене. Не буду, наступного разу. Скажу лише, що люблю її. А ще, хоч і не помічений у цитуванні совкових фільмів, я тепер переконаний: іноді у сорок років життя справді лише починається.
Немає коментарів:
Дописати коментар