Музей Судного дня

Минулої п’ятниці журналісти CBN побували у Музеї ракетних військ стратегічного призначення.

5 грудня 1994 року тодішній президент України Леонід Кравчук поставив свій підпис під Будапештським меморандумом і Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Меморандум уклали Україна, росія, Великобританія та США. За документом, Україна мала позбутися ядерної зброї, натомість отримувала гарантії безпеки. Пізніше до меморандуму приєдналися Франція і Китай.

У тексті документу сказано, що держави-підписанти мають поважати незалежність, суверенітет та чинні кордони України, не застосовувати ядерну зброю проти України та інших країн-учасників Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, не чинити економічний тиск і т. д., і т. п.

Якби це все хоча б щось значило, війни б з росією не було.

Музей ракетних військ – єдиний у Європі – розташований на межі Кіровоградщини й Миколаївщини. Центральний офіс знаходиться у Первомайську, філія – у Побузькому Голованівського району. Ще двадцять років тому тут була бойова позиція 309 полку 46 дивізії 43 ракетної армії. На території – все, як за тих часів, коли в десятьох шахтах у радіусі тридцяти кілометрів, стояли напоготові ракети. Збереглися всі будівлі, творці музею також залишили у первісному вигляді сам командний пункт і одну з шахт.

Майже зразу за воротами – «Сатана». Це найпотужніша в світі балістична ракета (приблизно 200 Хіросім), вона могла нести на собі одразу десять ядерних зарядів. Площа ураження – 300 тисяч квадратних кілометрів – пів України.

– Разом із зарядом вилітали й «обманки», – пояснює екскурсовод Віктор Ксензов. – Тоді на радарах – з десяток цілей, яка з них несе в собі смерть – невідомо. До США ракета могла долетіти за 23 хвилини.

Шахта для балістичної ракети – 35 метрів глибиною, згори накрита спеціальним люком вагою понад 100 тонн. Ця махина піднімалася в положення 86 градусів, щоб «Сатана» могла вилетіти, за вісім секунд.

До командного пункту треба йти 80-метровим підземним коридором, він на мові ракетників називається патерна. Під землею – бо, коли ракетні війська були не історією, а реальністю, територію довкола КП мінували, а через паркан пускали струм напругою 3 тисячі вольт.

Систему подачі повітря ввімкнули, патерною пройшлися. Двері вагою близько тонни відкриваються на диво легко, і ліфт спускає нас на 11 рівень (всього – 12, глибина – трохи більша, ніж у шахті, – 40 метрів). Це трохи не за традицією. Бойова зміна завжди їхала на самий низ. Там, на 12 рівні, двоє людей, які заступали на чергування, випивали по склянці чаю, а вже потім піднімалися у найголовнішу – і найстрашнішу – кімнату, звідки могли у будь-який момент покласти край усьому живому.

Самі бійці, які сиділи за пультами керування, не знали, куди націлені ракети. Вони просто, отримавши шифрограму, мали синхронно – люфт не більше півтори секунди – натиснути кожен на своєму пульті (вони ідентичні) однією рукою кнопку «Пуск», а іншою – повернути ключ. Про те, що ракета (чи ракети, якщо запускали не одну) вилетіла, сигналізували показники на пульті і доволі бридкий звук (щось середнє між звучанням розхлябаного авто на бруківці і гучним дзижчанням).

Спеціально для відвідувачів на стіні почепили телевізор. Ми з колегою натискаємо «Пуск», повертаємо ключі – і Віктор Ксензов вмикає відеозапис запуску балістичної ракети, зроблений ще бозна-коли в росії. Тренувального, зрозуміло.

– От, – каже, – тепер дивіться, що ви натворили.

Сміх сміхом, але у росії й досі є ядерні ракети. Причому не лише стратегічні, а й тактичні. Згадувана вже «Сатана» не могла вдарити ближче, ніж за дві тисячі кілометрів. Тактична зброя – може.

«Повстання машин» після відвідин музею не здається фантастикою. Правда, триватиме все не так довго, як у кіно. Все тому, що чиясь геніальна голова придумала систему «Периметр» (є інші назви, наприклад «Мертва рука»). Якщо коротко: на території країни розташовані спеціальні датчики, які передають на головний комп’ютер різноманітні показники: сейсмологічні, рівня радіації тощо. Коли сукупність даних дозволяє зробити висновок, що стався ядерний вибух, комп’ютер прокидається. Спочатку він «запитує» у людини, яка має повноваження віддати команду на запуск. Отримує відповідь, не треба мовляв, ще поживемо трошки, – знову переходить у режим очікування. Якщо відповіді немає – питає в кого-небудь рангом нижче.

Найстрашніше в цій системі – а вона в тому чи іншому вигляді є в усіх ядерних країнах – те, що, коли відповідей не буде зовсім, комп’ютер віддасть команду на зліт спеціальної ракети, обладнаної потужним радіопередавачем. Вона полетить за заданим курсом, попутно розсилаючи радіосигнал на пускові установки балістичних ракет (біля кожної шахти є приймач). Тоді – все.

– У ядерній війні переможців не буває, – говорить наш гід. – Брязкати зброєю, погрожувати не варто, бо після першого вильоту обов’язково буде відповідь. І якщо навіть уявити, що якимось чином вдалося знешкодити командний пункт разом з особовим складом, то відповідь буде автоматичною. Тобто в нанесенні ядерного удару немає жодного сенсу, навіть якщо він буде масованим і зітре з лиця землі умовні США. Обов’язково, сто відсотків, прилетить у відповідь.

«Периметр» відтак – головний фактор стримування. Але, на жаль, за те, що робиться у голові путіна, він не відповідає.

…Загалом у музеї – понад 24 тисячі експонатів. А завтра, 20 липня, відкривається ще й експозиція звезеної з Бучі й Гостомеля розтрощеної рашистської техніки.

Краще все це бачити, а не читати. Повноцінна екскурсія триває години півтори, і на її завершення у ваших очах рябитиме, а в голові з’явиться купа інформації про ракетні війська, траєкторії, орбіти, дальність польоту тощо. Ще краще, щоб ніколи не існувало ні ракетних військ, ні «Сатани», ні «Периметру». Україна вже позбулася ядерної зброї, наші дурнуваті сусіди – ні. Оптимізму це не додає, але, як говорив підписант Будапештського договору Леонід Кравчук, маємо, що маємо.