Сюрприз

Приїхав якось я додому з трояндою. Сонечко моє на кухні закінчує урок математики з учнем. Круто, думаю, зроблю сюрприз. Поклав квітку на подушку в спальні.

Процес гризіння науки закінчився, школяра провели. П’ємо каву на кухні.

- Давай, - кажу, - в магазин сходимо.

А сам думаю: «Зараз же буде одягатися, бо з дому в домашньому светрі для неї - це табу. А одяг у спальні...»

- Пішли, - відповідає кохана. І натягує куртку просто на светр. Таке собі табу, як з’ясувалося.

- Сонечко, - прошу тоді, - вимкни світло у спальні, будь ласка, а то я взувся вже.

А сам аж завмираю в приємному передчутті. Побачить троянду, зрадіє... Ну і я порадію.

Повертається - така ж спокійна.

- Ну, йдемо вже? - питає.

Що б такого вигадати, аби вона туди ще раз заглянула? Нічого іншого в голову не приходить:

- Я подумав тут: а ввімкни світло у спальні, хай горить. Хай думають усі, що ми вдома.

Сонечко кидає на мене погляд, у якому ясно читається: «Схоже, мій любий з’їхав з глузду, а таким краще не перечити».

Сюрприз таки вдається. Але оце «вимкни світло - ввімкни світло» згадуємо вже місяців зо два.