Груша

Не знаю навіть, навіщо я знайшов це у своєму давно мертвому ЖЖ. Опубліковано 7 серпня 2007-го, написано роком-двома раніше.

********

Як часто ми втрачаємо те, чого не можна втрачати…

Босоноге, скуйовджене дитинство, оповите туманом прожитих років, щоразу манить і манить до своїх далеких смарагдових берегів. Та недосяжне воно – то лише марево, ілюзія, химерно спотворена невблаганним часом…

…Дитинство Гриця пройшло під … грушею. Звісно, був і невеличкий будиночок, у якому хлоп’я жило вдвох із матір’ю, ошатний, веселий і білесенький, ніби з Шевченкових віршів-ідилій. Але щороку в село поверталося красне літечко, і що той дім?! Для чого він, коли у дворі розложисто росте груша, величезне дерево із запаморочливо високим верховіттям, де сплітаються у клубок і грайливо розбігаються часті сонячні промінчики. Плоди, правда, кислуваті й терпкі на смак, зате як приємно у спекотний день розтягнутися горілиць на м’якенькій травичці і, мружачись, стежити за сонцем, що безуспішно намагається виплутатись із гущини темно-зеленого листя…

… – Гришаню, ось, візьми, – у зашкарублій від тяжкої праці материній долоні лежало кілька карбованців. – Візьми, тобі в місті знадобляться, а я й так обійдуся. Тільки пошвидше вертай додому, синку. Чуєш? Складеш іспит і – додому, бо важко мені без тебе одній. Ой, важко…

Провела мати сина, придибала назад, обперлася стомлено на хвіртку. В унісон із невеселими думами печально хиталася груша…

…Пройшли-промайнули роки. Багато років. Безліч років. Босоногий худенький Грицько став поважним і солідним Григорієм Вікторовичем. Жив за сотні кілометрів від рідного села. Додому, на батьківщину, іноді хотілося, хоч плач, але повсякчас на заваді була робота. Лише десь у найпотаємнішому закутку душі жили світлі спогади про маму. (Ой, як же їй без мене важко. Через місяць – уже точно провідаю, до себе не забиратиму, бо не погодиться, мабуть, а провідати треба). А ще дедалі частіше у думках зримо поставала груша, оте зеленувато мерехтливе свічадо не багатого на статки і друзів, та все ж найщасливішого у світі дитинства. (Як там вона? Чи ж, бува, не спиляв сусід, бо півгорода йому, пам’ятається, затіняла)…

… – Григорію Вікторовичу, чув, горе у вас – маму поховали… Мої співчуття…

– Не я ховав – село хоронило. А мені так і не вдалося вирватись…

Справи, справи, справи… Нескінченний біг із перешкодами… Виснажливі сходження на посадові еверести… А озирнешся…

…Рідне обійстя зустріло пусткою. Скрипіли перекособочені ворота, журливо сліпала давно не митими вікнами не чепурна вже, не вибілена дбайливо материнська хата. Не зраділа Грицьковій появі груша, понуро опустила віти, тихо заплакала золотим листям.

«Спізнився ти, хлопчику. Немає вже в тебе нікого».

«Як нікого, а ти?»

«А мені недовго лишилося…»

Закололо раптом у серці, пекучо-сивим обручем здавило голову, перекинулася в очах холодна бездонна блакить… Стрічайте, мамо, я вернувся…