Чорний павук на білій стіні

Серьога валявся на дивані і знічев’я спостерігав за велетенським павуком, що поволі повз нагору по стіні. Ось павук зупинився, ніби принюхуючись, потім зробив два, а може, й три, непевні кроки, знову побіг далі… Зрештою, це видовище набридло.

− А слухай-но сюди, − ліниво протягнув він до свого товариша, який вправно клацав клавішами на стильній чорній клавіатурі. − Чуєш… − раптом Серьога осікся: − Ти чого на мене так дивишся?

− Ну-у, − не зразу знайшовся Костя. − Що ти кажеш?

− Та кажу, що непогано було би пивка бахнути. Як ти на це дивишся?

− Ну, пий, якщо хочеш. Ти ж знаєш, що я ненавиджу пиво.

− Ти? Ненавидиш?! А хто вчора двушку за футболом вижлуктив? − аж зайшовся сміхом Серьога.

Костя знову з подивом відірвався від комп’ютера:

− Серьож, я тебе щось не теє… Ну, не розумію, коротше. Це ти жартуєш так?

− Ага, жартую, − відізвався Серьога і знову втупився у павука. З Костею явно щось не так. Або він вдало прикидається, що нічого не може второпати, – тоді півбіди. Або він це говорить цілком серйозно. Тоді…

− Костяне, а чого б нам фільм якийсь не подивитися? Кидай те навчання, бо можна і з глузду з’їхати.

Цього разу Костя глянув на друга вже не здивовано, а перелякано:

− Як ти мене щойно назвав?

− Е-е... Костею. А як тебе ще називати? − насторожився Серьога.

Костя піднявся з місця і якось бочком почав пробиратися до дверей. І тут Серьога, здається, все зрозумів. Але здогадку треба було перевірити.

− То, кажеш, ти не Костя… Добре. А хто ж тоді?

− Марина, − чомусь фальцетом відповів товариш і ще трохи просунувся до своєї мети. Двері були вже за два кроки.

− Марина?! − Серьога сів. − Костю, ти мене починаєш лякати!

− Ти мене першим налякав, − відповів Костя ще вищим голосом.

− Не спіши, друже, − Серьога вже зліз з дивану. − Чекай, не спіши, − повторив він. Костя спідлоба зиркнув на друга, потім на вікно.

− Ей, ти чого? − тут Серьога злякався по-справжньому. − І не думай, п’ятий поверх. Зажди тут, я зараз викличу швидку, тобі вколють заспокійливе, і все налагодиться. Тобі трохи зле, але це минеться. Ти, мабуть, забагато готувався до іспиту, от і маєш тепер клопіт.

Костя ще раз озирнувся. Його чоло спітніло, а руки трусилися, наче їх хтось смикав за невидимі мотузочки.

− Ну, заспокойся… − і Серьога, не зводячи очей з товариша, потягся за телефоном.

І тут Костя різко рвонув до дверей. Серьога схопив його за край сорочки, та лунко розірвалася по шву. Але у божевільних сила просто нелюдська – і Кості вдалося вирватися у коридор гуртожитку.

− Рятуйте! − роздалося за мить.

Серьога спочатку кинувся за товаришем, але передумав. Хер би з ним, із задротом. Хоче поїхати дахом від науки - його проблеми. Збудження поступово проходило, натомість з’явилася якась апатія − і Серьога знову влігся на диван, знайшовши очима свого павука. Той уже дістався стелі і тепер спускався назад, тягнучи за собою нитку павутини. Коли він уже був практично на рівні стінки дивана, до кімнати зайшли двоє санітарів у супроводі симпатичної дівчини у порваній чоловічій сорочці.

− Ви ж його правда вилікуєте? Це не серйозно? − чіплялася вона до одного з санітарів.

− Марино, ну ми ж вам усе пояснили. Зараз заберемо його до лікарні – рано ще про щось говорити…

Серьога засміявся і відвернувся до стіни. Павук підморгував йому, поки рослий санітар діставав із валізи шприц і бовтав ампулу.