Андрій Лисенко: «Воно якось усе саме, потихеньку». Як кропивничанин перетворив свій гараж на музей (фото)

– Ми його навряд чи змусимо грати, мороз, – кропивничанин Володимир Кофанов дістає з полиці патефон.

І справді, апарат платівку крутить, однак звуку не видобуває. Хоча в гаражі, який зсередини більше нагадує невелике затишне помешкання, вже досить тепло від обігрівача (для старезної техніки, видно, недостатньо). А якщо два столики, що зараз під стінами, поставити перед диваном, а на вулиці розташувати мангал… Утім, ми приїхали в гаражний кооператив за вулицею Жадова в Кропивницькому не випити чарку-другу, а поговорити з колишнім стронгменом Володимиром Кофановим і помилуватися зібраними в його гаражі музейними речами.

– Народився у Кіровограді в багатодітній родині, був наймолодшим, шостим, – розповідає він. – Відчував себе, знаєш… Ну от всі чогось досягли, і я хотів себе проявити. Був дуже худим, а хотів стати сильним. Щоб ти розумів, у дев’ятому класі я важив тридцять два кілограми. Почав ходити у спортзал біля залізничного вокзалу. Хатка там була, якщо чесно, а не такі зали, як зараз. Але мені було комфортно. Яка найближча ціль? Наздогнати найслабших. Наздогнав – почав придивлятися до середніх. Тренер Олександр Аргозін, нині покійний уже, помітив це. Потім поставив ціль наздогнати найсильніших. Ніхто, крім тренера, у мене не вірив, навіть найближчі родичі. А наставник сказав: «Крок за кроком, потихеньку. Ті, хто зараз сильніші, ніж ти, теж люди». Не знаю як, але я їх потихеньку наздогнав.

Так само «потихеньку» Володимир став чемпіоном України з перетягування канату в 2004 році, зміг вижимати з позиції лежачи двісті кілограмів і піднімати однією рукою близько сотні, присідати зі штангою у чверть тонни.

– Любив показові виступи, – зізнається він. – Наприклад, у зубах тримаю на гумових таких штуках дві гирі по двадцять чотири кіло кожна, у правій руці – штанга п’ятдесят п’ять кілограмів, у лівій – ще двадцять чотири. У дендропарку як стронгмен виступав. Мали бути від Кропивницького, тоді ще Кіровограда, двоє людей. Попросили мене. Тягнув семитонний бензовоз.

Оце «крок за кроком» найкраще характеризує Володю. Неквапливий, він своїми руками перетворив гараж на музей, а заодно і майже дім, де немає лише вбудованого туалету й душу. Вода подається нагору з великого баку в підвалі (хоча дві обшиті деревом кімнатки і підвалом назвати язик не повертається). У самому гаражі – диван, столики, телевізор, шахи… І понад сотню найрізноманітніших експонатів.

– Колекцію збираю років п’ять, – каже Володимир Кофанов. – Просто хотілося мати місце, де я міг би усамітнитися, займатися чимось своїм. У мене не було планів, що я ремонтувати гараж, тим паче я не думав про музей. Є три копійки – дай, думаю, одну стіну деревом обіб’ю. Виходить, мені подобається. Давай другу оббивати. А то якось електрик був тут, ми розговорилися, і він приніс оцей ось програвач, «Юність-301». З цього все і почалося. Одне за іншим, одне за іншим, само собою воно якось усе вийшло. Хтось щось приносив, я сам шукав.

При цьому якоїсь чіткої системи в музеї немає:

– Спочатку грампластинки і програвачі подобалися, трохи згодом захопився касетними «Маяками» вісімдесятих років. Фотоапарати, лампи… Але головний принцип – щоб на душу лягало…