Прогрес

Читати повідомлення людей, яких жодного разу в житті не бачив. Стежити за коментами під постами людей, про яких навіть і не чув.

Вітати зі святами незнайомців. Надсилати комусь тупі картинки й отримувати їх же від когось. Відповідати «дякую» на привітання від того, хто так само читає і коментує тих, з ким ніколи не перетинався в реальності. (Реальність? Де вона? Що це?)

Споживати все більше інформації. З усіх каналів, які тільки існують. На роботі - з ноута. В маршрутці - з радіо. Вдома - з телеящика. На лавці у парку - зі смартфона. Хтось щось заявив, знайшли труп, скажені пінгвіни напали на сторожа зоопарку... Навіщо це все? Навіщо це все знати? Навіщо це все знати мені?

Переписуватися з другом о другій ночі в телеграмі. Хоча поговорити з ним, заглянути в очі - пройти два квартали, все одно ж не спиться.

Я прекрасно жив без інтернету й мобільного зв’язку. Скайпи, вайбери та інші фейсбуки тоді існували лише в уяві письменників-фантастів. А щоб поговорити з другом, треба було просто  підняти дупу і піти до нього. І жив би так, чесно кажучи, ще дуже довго...