«Спотіфай» девʼяностих

«Спотіфай» і «Ютуб» урівняли всіх (майже всіх). Доступ до сотень мільйонів, чи скільки їх там, пісень має кожен, у кого є інтернет.

Раніше було не так. Раніше у нас — у мене й моїх друзів у Малій Висці — був Гриша. Весь кругообіг музики закінчувався на ньому.

Памʼятаю офігєнний збірник «Панк-революція-2». Купа гуртів, яких до цього не чув, рідкісна касета, купити її тоді в нас не було де. (Як вона в мене зʼявилася і чи була «Панк революція-1» — не памʼятаю.) Дав послухати Костіку.

Минуло пару тижнів. Захотілося ввімкнути. Приходжу до Кості — хвилин пʼятнадцять з моєї околиці до центру) — дав, каже, Масі.

Разом з Костею — до Маси, це ще одна околиця, теж хвилин пʼятнадцять. «Чуваки, — каже Маса, — буквально вчора дав послухати Гриші. Можу з вами сходити, все одно зайнятися нічим».

Уже втрьох ми валимо до Гриші — через центр (пʼятнадцять хвилин, памʼятаєте?) до Будинку культури (ще хвилин пʼять). «Тільки шо Юрик до нього заходив, і вони в мікрорайон пішли», — виглядає з-за хвіртки батя.

Ще тридцять-сорок хвилин на пошуки («Та наче до Льохи вони хотіли. Я з вами, нудно».) — і весь натовп, що за весь цей час зібрався, йде нарешті разом з Гришею до нього додому. Звідти — з касетою — до мене. Ну а там уже музика.

Згодом ми вʼїхали в тему і почали скорочувати шлях. Дав комусь послухати музло, минає кілька тижнів і хочеться якраз його ввімкнути — не треба йти по ланцюжку, можна напряму до Гриші. Девʼяносто девʼять відсотків, що касета вже там.

Тепер — технології. Але немає такої технології, щоб повернути мене туди, у юність, у дні, коли головною проблемою було, чи вдома Гриша.