Про мрію

Ще в дитинстві всі мої улюблені герої книг учили: не можна відмовлятися від мрії. У реальному житті це не так легко, як у вигаданому. Але відмовлятися, переконаний, усе одно майже злочин. (Хоча чому «майже»? Злочин - по відношенню до себе.)

«Дай руку» - це моя мрія. Чому? Дуже просто: я хочу розвиватися далі як автор текстів, що зачіпають за живе. Політика і новини при цьому - те, від чого дуже сильно стомився й хотів би дистанціюватися якомога далі. Політика - бо набридли люди, які вважають, що купується і продається абсолютно все (ні, це не так. Спробуйте придбати дружбу чи навіть просто чиєсь хороше ставлення). Новини - суцільний потік інформації призведе до того, що скоро забуватиму, як мене звати.

Це - дві з чотирьох найсуттєвіших причин, чому я придумав «Дай руку». Ще одна, не менш вагома, - я хочу, щоб моя робота приносила реальну користь людям. Не політичні дивіденди чи якісь матеріальні прибутки, а допомогу тим, хто цього справді потребує.

Останнє. Є багато тем, які не потрапляють у ЗМІ, бо: 1) неформат; 2) здаються неважливими; 3) про них складно писати тощо. Однак я впевнений: усе, що стосується людського життя, - важливо і завжди на часі. Цікаво ж розповісти можна практично будь-яку історію.

Скласти все сказане вище докупи - ось і виходить видання, про яке я мрію.

Проте наразі є проблеми.

По-перше, у мене немає команди (нас двоє пишучих - це не просто мало, це фактично нуль). Тому просто зараз оголошую: чиї погляди збігаються з моїми - зразу дайте знати на andriy.lysenko@gmail.com. Не обіцяю гонорарів чи взагалі будь-яких матеріальних плюшок на перших порах, але буде цікаво.

По-друге, у нас немає грошей. Хто хоче допомогти фінансово - чекаю листи на ту ж електронну пошту, обговоримо вашу співучасть.

По-третє, у мене мало вільного часу. Ну, то вже мої особисті проблеми, які я вирішу сам.

По-четверте, мій нинішній рівень як автора - зовсім не такий, який хочу мати. Однак я теж це вирішу - писатиму багато й інтенсивно.

Ще раз: andriy.lysenko@gmail.com - моя особиста електронна пошта. Листи приходять і на телефон, де ніколи не вимикається інтернет, тому я на зв’язку майже 24/7 (за винятком годин шести-семи, коли сплю). Я не відмовляюся від мрії. Я ж не злочинець.