Невигадана історія про ворота

Це сталося років двадцять-двадцять п’ять тому.

Дядя Льоня був гарним господарем. Троє свиней, корова, незліченні кури, два десятки гусей, кролі... Городу майже двадцять соток. У подвір’ї завжди - охайно, вичищено-вилизано.

Але найбільшою гордістю були ворота. Металеві, з художньою ковкою, вони милували погляд.

- Ти знаєш, у що вони мені обійшлися? - похвалявся він вечорами сусіду. - Та не уявляєш навіть!

Сусід мовчки кивав головою.

- Тридцять тисяч! - розпалювався дядя Льоня. - А якщо порахувати все, і роботу, і привезти їх, то й усі сорок! Та що там сорок, думаю, до півсотні дійде!

Сусід погоджувався, що ворота красиві й дорогі. А дядя Льоня наливав ще по п’ятдесят грамів, і вартість його найголовнішої гордості зростала пропорційно до випитого.

А якось вранці воріт не стало. Ну тобто вони були ще вночі, а вранці - немає. Поцупив хтось разом з завісами і хвірткою.

Дядя Льоня у відчай не впав. Замовив у того ж майстра ще одні. І через пару днів до сусіда Петра:

- Знав би ти, Петре, у що мені тепер ворота обійшлися. Шістдесят тисяч!

Нові ворота простояли місяць. І знову їх не стало.

Цього разу дядя Льоня підійшов до справи з усією серйозністю. Встановивши третю вже за літо браму, він підвів до неї струм. І, лягаючи спати, ввімкнув його. «Хто візьметься - мало не здасться», - приблизно так міркував дядя Льоня. А щоб, уставши з ліжка, не забути витягти з розетки дріт, почепив над входом у хату порожнє відро. Стукнеться головою об нього - і зразу пригадає, що ворота й досі під струмом. Такий собі спосіб, звісно, але для початку піде. А там щось простіше придумається.

Однак посвятити в деталі жінку дядя Льоня, приговоривши з сусідом літр, забув. Тому вона, як ішла поратись, гепнулась головою об порожнє відро, матюкнулася і зі словами «допився вже геть, старий чорт» зняла його.

Вранці дивиться дядя Льоня - Петро вулицею суне.

- Здоров, Петре! Перекуримо, може?

Петро якось дивно глянув на дядю Льоню, потім - на ворота:

- Та ні, іншим разом.

І тут до дяді Льоні дійшло!

- А що це ти так дивно на ворота мої дивишся? То це ти, собако...

Дядя Льоня сміявся так, що сльози з очей капали. Аж похитнувся - і, щоб не впасти, взявся рукою за ворота...