«Втрачений шанс». Короткий відгук на книгу кропивничанина Олега Бондаря

Якщо ви полюбляєте легке чтиво – книга саме для вас.

Коли Олег Бондар подарував примірник «Втраченого шансу» зі своїм автографом, попросив мене відгукнутися. Я погодився. Але згодом зрозумів, що поняття не маю, як це робиться. Поліз в інтернет, начитався про види рецензій, як аналізувати літературний твір, згадав усе забуте з університетських лекцій (треба було таки частіше ходити на них)…

А потім подумав: сам же Бондар в інтерв’ю CBN заявляв, що його герої в якийсь момент починають жити своїм життям. Так і мій відгук – до біса його «правильну» побудову. Пишу, як приходить у голову (і пробую при цьому не дуже наспойлерити).

«Втрачений шанс» – повість (роман?) про пошуки скарбів. У 90-ті міліція знешкодила банду, проте злочинці встигли сховати десь у сільській хатині чи поблизу неї награбоване. Років через двадцять полковник у відставці звертається до детективної фірми «Есмеральда» за допомогою в пошуках. Співробітник «Есмеральди» Андрій та його шеф Ігор Володимирович беруться до справи.

У книзі є і любовний трикутник, і смішний (хоча іноді його було шкода) сільський голова, і АТОвці, і таємничий незнайомець на дорогій Audi. Нацгвардійці намагаються придушити бунт, корумповані поліцейські беруть хабарі. А за скарбом, як виявляється, полюють не лише «Есмеральда», а й іще двоє людей. Сюжет, як бачите, – динамічний і досить не простий.

Герої «Втраченого шансу» непогано закладають за комір. Але на відміну від персонажів, скажімо, Ремарка у них не відчувається приреченості. Якраз навпаки – всі вони цілком життєлюбні й бадьорі. Принаймні на той світ раніше призначеного ніхто не збирається.

Що ще? Є сцени, які викликають сміх, а є і такі, від яких – мороз по шкірі. Головне, як на мене, – не варто шукати у книзі глибинного змісту і відповідей на вічні запитання. Це не Кафка, це Олег Бондар. Однак від того не менш цікаво.

До речі, у фіналі Андрій так і не зміг… Ні, триматиму інтригу. Купуйте книгу у видавництві «Ліра-К» – і взнаєте все самі.

…У підлітковому віці я прочитав усього Джеймса Хедлі Чейза, що був у районній бібліотеці у Малій Висці. Ніколи не вважав його геніальним письменником. Але тепер, коли мені вже сорок, я час від часу повертаюся до нього – коли хочеться легкого чтива, яке не зобов’язує глибокодумно морщити лоба й філософствувати про сенс життя. Схоже, через пару років я ще раз перечитаю «Втрачений шанс». Тим паче, книга з автографом автора у мене є.

Оригінал публікації